Моя душа – це храм чи купа цегли? -
Про це запитую щодня себе, -
І я збираю чи руйную
Таланти всі, що в мене є?
Бо кожен день – то є багатство,
Яке не можна витрачать
На марноту й пусті бажання
Наш час не варто розкидать.
Будує в серці кожен те, що хоче
З можливостей, талантів і часу.
І дехто зводить замки превисокі,
Бо бачить в всьому лиш земну красу.
А деякі нічого не будують,
Пливуть життям немов по течії:
Ніяких планів, мрій не мають,
І свій талант як цеглу розкидають,
В руїнах проживають свої сірі дні.
І тільки одиниці крізь страждання
Будують в своїм серці дивний храм.
Господь шліфує мури серця їх роками,
Щоб кожен камінь засіяв мов діамант.
Їм не дається все так просто,
Бо кожна справа - віра в майбуття,
І мури серця їх оплакані сльозами,
І болем цементовані,тому міцна душа.
Бо коли падали, вони завжди вставали
І знову будували в серці храм,
Молили Бога і щиро благали,
Щоб Він їм сил щодня давав.
Кожне серце мріє бути храмом,
Кожен дух злетіти хоче в небеса!
То чому ж ми часто витрачаєм
Всі ресурси на пусті діла?
Хочу я, щоб діамантом
Сяяв завжди мій собор,
Щоби музика лунала,
І щоб там всміхався Бог!
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Проза : Остров нашего одиночества - Светлана Капинос Этот внеплановый рассказ сумбурно возник, как продолжение, в ответ на рассказ Константина Захарова «Остров» http://proza.ru/texts/2008/01/04/451.html ,
который также явился плодом размышлений над моим «Островом моего одиночества»… «Я оглянулся посмотреть, не оглянулась ли она, чтоб посмотреть, не оглянулся ли я:)))»
Такая вот катавасия.
Ещё отдельная благодарность А.С. (Финну) за строчку из его стихотворения, без спроса мною использованную (а вдруг не заметит?).
Да, фотография также из ЖЖ Юстины Южной (Спасибо, Юлечка!).
